Колобки( уривок з оповідання)

 

                                                                      Колобки

                                                                           Справжні друзі, як алмази — Дорогі та рідкісні.

                                                                      Фальшиві друзі немов осіннє листя — вони      повсюди.

                                                                       — Брюс Лі.

У батьків на роботі виникли невідкладні справи. Молодшого сина, шестирічного Маклейна, не було з ким залишити: старший був у таборі, а бабуся поїхала до родичів,

16

не попередивши. Мама нахилилася, стиснула губи й

звела брови пояснюючи синові, чому його ведуть до дитсадка у суботу. Маклейн, який любив вихідні й мріяв про суботній сон, не хотів нічого відповідати. «Що ж йому тут робити, та ще й без дітей?» — думав він. Мама, кинувши погляд на годинник, швидко обняла його, поцілувала в чоло і поспішила геть: на 7:30 був робочий автобус.

На подив хлопчика, у групі були інші діти. П’ять маленьких чоловічків сиділи на килимі, намагаючись скласти різнокольорові кубики за малюнками. Біля ящиків для одягу стояв його приятель Шип, і намагався взути босоніжки.

— Дай застібну, — суворо сказала няня. Вона підняла поділ халата, присівши навпочіпки, обхопила маленьку пухку ніжку і безцеремонно застебнула неслухняний хлястик.

— А ти чого так довго? — звернулася няня до Маклейна.

Маклейн стояв, приголомшений незнайомкою, і тим, як «Зла Няня» (так він одразу її подумки охрестив) поводиться з його приятелем. Почувши цей гучний, емоційно знайомий тон, він уперше за ранок підняв брови і витер рукою ніс: він зрадів, що його друг сьогодні тут.

Він одразу згадав, як минулого тижня вони втекли з садка, коли вихователька Ольга Родіонівна затрималася, одягаючи останнього хлопчика. Вони тоді вибігли з дверей на рахунок «раз-два-три», і тільки їх і бачили.

На питання виховательки : «Як покарали вас батьки?» — Маклейн відповів: «Ніяк!» А от Шип, дивлячись на друга, сухо сказав: «Мама по попі надавала. І в куток поставила. А тато з нами не живе».

Маклейн, пожвавішавши від присутності Шипа, одразу захотів втекти, але, поглянувши на сувору жінку і згадавши Шипа, який стоїть у кутку, надув щоки. Він згадав, як одного разу вони підняли дитячу карусель, а потім одночасно різко відпустили. Густа мазута бризнула їм на обличчя та сорочки.

17

Тоді Ольга Родіонівна терпляче повела їх до умивальника.

Їх знов ніхто не сварив.

Але сьогодні субота, і їхнього вихователя немає. Ця незнайома «Зла няня» одразу дала зрозуміти, що пустувати не дозволить. Друзі сумно подивились один на одного, зітхнули. І, з однаково надутими кульками щоками та зімкнутими губами, в ногу закрокували до кубиків.

— Стій! Стій! — голосно крикнула няня, втрачаючи сандаль, що вислизнув.

Маклейн здригнувся, зупинився і ще більше нахилив голову. Няня поправила непокірний сандалик і видихнула: «А тепер іди». Потім пішла до кухні, переконавшись, що діти, які запізнилися, зайнялися іграшками.

Коли покликали на сніданок, усі діти, що грали з кубиками, швидко побігли до столу, крім двох приятелей.

— Помийте руки, — сухо нагадали незнайомі вихователі, які, схоже, теж не були в захваті від суботньої роботи.

Мандруючи до умивальника з нахиленими головами, друзі зіткнулися з дівчинкою, що вибігала. Шип, побачивши Маклейнову партнерку по танцях, з ледь чутним шипінням промовив:

— Твоя наречена побігла.

— Мені