Серце палає ♥ Сергій Бордейчук
Сергій Бордейчук
м. Київ
Колесо і кущ ялівцю
– Вимкни світло, Мігелю, – змовницьки промовив Лео.
– Навіщо? – запитав я.
– Так страшніше буде, – підхопив Карлос.
– Та куди ж страшніше після такого фільму жахів, – почулося приглушене шепотіння Сантьяго.
– Ха-ха-ха! – засміявся Лео неприродним для нього сміхом.
Леонардо був високий, широкоплечий двадцятирічний хлопець, з яким ми
виросли в одному дворі. Його мама працювала у фірмі з виготовлення дорогоцінного каменю
і часто отримувала бонуси за свою працю. На цей раз – це була путівка на три дні до узбережжя
Середземного моря в Андалусії. Зазвичай в такі поїздки вона брала з собою Лео та його молодшу
на два роки сестру Ісабель. Проте сумна подія в їхній родині змінила мамині плани, щодо
поїздки. Вони з чоловіком поїхали на похорон. Шкода було втрачати можливість путівки і
мама запропонувала Лео та Ісабель поїхати удвох, а щоб не було сумно запросити з собою декілька
друзів. Запропонувавши мені, я радо згодився скласти йому компанію. Планів на ці вихідні
в мене особливо не було та й батьки не заперечували проти моєї поїздки. Я в свою
чергу, запропонував своєму шкільному товаришу Карлосу, який жив на два поверхи вище мене. А
Карлос-Сантьяго, який відпросився у батьків не їхати з ними на екскурсію, а поїхати з нами до
моря.
Всі ми були знайомі з дитинства і жили в одному дворі. Нам усім хотілося гострих відчуттів
і знайомства
1
Серце палає ♥ Сергій Бордейчук з однолітками протилежної
статі. Наступного дня ми хотіли піти на фільм жахів, а Ісабель та ще три дівчини: Емма, Альба й
Елеонор, з котрими ми познайомились в
готелі – на романтичну мелодраму. Не дійшовши згоди, ми розділилися. Хлопці на жахи, дівчатка на
мелодраму. Ми з хлопцями пішли на фільм «Омен 2».
Після перегляду, гострі відчуття не відпускали нас. Хоча Леонардо розповів, що в наступній
серії з’явився Син Отця небесного з Назарета, який переміг занепалого ангела, ми
ніяк не виходили на його позитив і оптимізм. Напівмістичні сцени були настільки
переконливі, що, вийшовши з кінотеатру, ми не могли отямитися ще хвилин сорок. Лео і
Сантьяго нервово курили, а ми з Карлосом згадували епізоди з фільму.
Надворі був пізній вечір. Море грало бризом. Вітер доносив потоки прохолодного повітря, і
тремтіння проймало кожного.
– Ходімо, – сказав Лео, – а то взагалі змерзнемо.
Ми вишикувалися ланцюжком і пішли короткою, як нам здавалося, дорогою до бази Лео. Стежка йшла
через гірські урвища, і був неймовірний вид на нічне море, де вже з’явилася срібна місячна
доріжка. Леонардо став голосно розповідати про переглянуті раніше фільми жахів: про
перевертнів, яких треба вбити срібними кулями; про вампірів, у яких треба забити осиковий
кіл; про Фредді Крюгера і Джейсона з «П’ятниці 13».
– Після цього фільму я не буду дивитися інші, – сказав Сантьяго серйозно, – мені досі
здається, що з-за куща щось вистрибне і на нас нападе.
– Що там може вистрибнути? Це ж звичайний кущ ялівцю, – сказав Карлос. – Дивись, я його зараз
поллю, щоб краще ріс.
Він зупинився і розстебнув штани. Почулося дзюрчання. Через десять секунд до Карлоса
приєднався Леонардо, а за ним і я. Добре, що, крім нас, стежкою
2
Серце палає ♥ Сергій Бордейчук крізь зарості кущів ніхто
не йшов. Сантьяго, стояв і постійно озирався. Його чорнява голова крутилася на усі боки,
ніби не було шиї.
– Що ти крутишся? Приєднуйся! – наказав Лео, – більше дорогою зупинятися не будемо.
– Як не будемо? – здивувався Сантьяго, – я тоді з вами…
Але всі вже поправляли одяг і зібралися йти далі. Тільки Лео ніяк не міг потрапити
хлястиком ременя в дірку в темряві. Цим замішанням і скористався Сантьяго. Він
став на звільнене місце біля ялівцю і швидко опустив шорти.
– Ти що? – запитав Леонардо, – ми тебе так довго чекати не будемо.
– Я шви…и…идко, – протяжно відповів Сантьяго.
– Ми повільно підемо, наздоганяй! – сказав я.
– Д-д..о-о-б..ре-е, – заїкаючись, упереміш зі звуком, схожим на краплі дощу об каміння, сказав
Сантьяго.
– Який дивний звук! – засміявся Леонардо.
– Йому зараз не до жартів, – сказав я, дивлячись на повний Місяць, що вийшов із густих хмар.
– Так, у такий повний Місяць добре з дівчиною ніч проводити, – побачивши мій погляд,
відгукнувся Леонардо.
– Цікаво, про що фільм в іншому кінотеатрі і на що ходили наші нові знайомі? – запитав
Карлос, і одразу сам собі відповів: – Якби я знав, що такий жах буде, я пішов би з ними.
Раптом із Місяця наш вектор розмови перейшов на засудження фігур і характерів нових подруг.
– Стійте, стійте, почекайте! – почувся крик Сантьяго, що більше нагадував жалібне
стогнання, – ви що, жартуєте? Я боюся! – Він уже не приховував свій страх, а так ще й не
зробив свою справу біля ялівцю. –
3
Серце палає ♥ Сергій Бордейчук Не йдіть далеко. Дивіться
вгору, повний місяць уже вийшов, зараз перевертні повилазять!
– По-моєму, він зараз заїкою стане, – сказав я.
– Треба швидше! Треба швидше вийти на освітлене, людне місце, – якось дивно повторюючи слова,
сказав Леонардо. Він узяв із пачки цигарку і закурив. – Чекаємо! Можеш не
поспішати, – крикнув він, намагаючись бути сміливим.
– Дай мені, – попросив Карлос.
– Мігелю, і тобі? – спитав Леонардо.
– Він спортсмен, йому не потрібно, – відповів за мене Карлос.
– Я в п’ятому класі кинув, – відсікаючи вмовляння, сказав я.
Попри спроби пожартувати, у всіх було моторошне відчуття неминучого страху, посиленого
бурхливою юнацькою уявою. Нам стало шкода Сантьяго. У всіх було бажання будь-що
триматися разом до світлих ліхтарів бази відпочинку, а до них ще йти було
кілометр. Час промайнув, немов метеор у нічному небі.
…Коли Леонардо запропонував мені вимкнути світло, Сантьяго не хотів цього робити. Я
подивився на Карлоса. Ми з ним не раз були в бійках і сутичках, заступаючись один за
одного. І це придавало нам відвагу. Розуміючи його задум – посилити кепкування над
Сантьяго – спонуканий бажанням отримати нові враження: а раптом і справді предмети
в темряві заворушаться? Я вимкнув світло. Тиші не було.
– Ой! – пролунав голос із темряви.
– Не бійся, Сантьяго, – сказав Карлос.
– Відіб’ємося, – сказав я, хапаючись за палицю, прихоплену по дорозі, – у мене осиковий кіл.
– Треба сходити на першу частину фільму, – не вгамовувався Лео.
4
Серце палає ♥ Сергій Бордейчук
– Ага, на інші жахи, – підхопив його ідею Карлос.
– Ні, ні! – закричав Сантьяго. – З мене досить.
Всі притихли. Пауза затягнулася і несподівано пролунав голос Сантьяго:
– Цікаво, що після смерті? – запитав він.
– Ти жити спочатку навчися, а потім про смерть питай, – навмисне сказав Леонардо.
– Щось ніщо не рухається і не літає, – зітхнув Карлос, – аж нецікаво.
– Давайте спати, – запропонував я, – вранці розповімо, що кому наснилося.
Настав ранок. Про сни ніхто не питав. Погода була похмурою, без сонця і тепла. Не в
силах сидіти в корпусах готелю, ми вийшли до моря. На пляжі людей майже не було. Ми повільно
йшли вздовж берега. Хвилі неспішно накочували свої пінисті напівдуги.
Леонардо і Сантьяго вийшли далеко вперед. Ми з Карлосом недбало плелися позаду.
Розмова про місцевий колорит і звабливі жіночі образи на пляжі стихла сама собою. Горіла
тільки думка про мету нашої прогулянки вздовж узбережжя Середземного моря – більярдний
клуб. Ми навіть побилися об заклад, хто за який час виграє, забивши вісім куль у
лузу. Я з Карлосом, задивившись на багаті яхти за милю від берега, ледве
встигали перестрибувати хвилі, що набігали, щоб не намочити взуття.
Монотонність прогулянки та внутрішнє напруження останньої ночі, накопичувалися, шукаючи
виходу.
Раптом, незрозуміло звідки, в мою голову врізався непроханий гість. Це була не думка – це було
питання, що виросло переді мною, як стіна здивування: «Як так, що ми помираємо? Що таке смерть?»
Моя юнацька свідомість уперше так гостро зіткнулася з ідеєю кінця. Питання осяяло
мене світлом,
5
Серце палає ♥ Сергій Бордейчук але не давало відповіді.
Переді мною стояла лише чиста, неприступна стіна Нерозуміння.
Багатотонна плита з бетону обрушилася на мене,
викликавши повний розумовий і душевний ступор. Я зупинився, не в змозі рушити. Я не
міг зрозуміти це нове, абсолютно незнайоме відчуття. Єдине, що було в цьому заціпенінні, –
особливе, холодне світло, що виходило від самого питання. Воно було цінне, як
золото, але абсолютно незрозуміле і полягало в єдиному слові: Смерть. Як це відбувається? Що
відбувається?
Я стояв між морем і піском, поруч ішов Карлос, нічого не підозрюючи. Молодий і сильний
і як мені здавалося непереможний, я усвідомлював своє безсилля перед цим раптовим і
фундаментальним: «Як так, що нічого немає?».
Не в силах витримати такої тілесно-душевної напруги, захотілося руху. Я зробив
акробатичне колесо і побіг уперед. Потім повернувся.
– Що трапилося? – запитав чуйний друг.
– Мені погано, – це все, що міг відповісти я.
– Дурниці, не думай, – відповів Карлос.
Тільки ці слова мене і заспокоїли, нехай навіть на якись час.
Ми вже дійшли до готельного комплексу, де розташовувався більярдний клуб
під назвою
«Самскара». Того дня я був немов у тумані. Кулі якось на зло не залітали в лузу. І тільки після
слів Карлоса: «Я тебе не впізнаю», а також після глузування Сантьяго:
«О, нарешті я в тебе виграв!» – я зміг включитися в гру. Потім виграв п’ять партій поспіль, не
давши нікому з приятелів жодного шансу.
Наступного дня погода була спекотною, а вечір знову прохолодний. Ми з Ісабеллою сиділи
на лавці, притулившись одне до одного. Я навіть не помітив, як
6
Серце палає ♥ Сергій Бордейчук ми поцілувалися. Думки
про смерть займали мою голову настільки сильно, що я не стримав цього тиску і заговорив на цю
тему.
Ісабелла невдоволено посміхнулася.
– Я зустрічалася з хлопцем у коледжі два роки тому. Його звали Себастьян. Він мало того що
цілуватися не вмів, так ще й весь час про смерть говорив: мовляв, чого ми помираємо і чому…
Дурень якийсь. Тільки й говорив про це, – повторювала вона, і її губи
скривилися, висловлюючи роздратованість.
Я зрозумів, що співрозмовника не знайду. Тема, яка в ту мить була важливою для мене, для неї
була лише приводом для глузування. Вона відвернула обличчя і направила свій погляд в
точку трохи вище горизонту моря.
– Лео сказав, раніше треба прийти, а то його мамі можуть поскаржитися працівники готелю, –
збрехав я і встав.
– Ти мене не проведеш? – запитала Ісабелла.
– Ми ж в одному готелі живемо.
– А, точно, – сказала вона і в очах з’явилася злість.
Поки ми йшли до готелю, з’явилося почуття провини від «ненормальності» питання про
смерть. Не знайшовши співрозмовника, я замкнувся. Але згодом записав свої тривожні
питання в особистому щоденнику. На деякий час я забув про них, але саме питання
стало моєю негласною місією, нерозв’язним комплексом, який вимагав рішення.
Тридцять три роки потому. Здобувши освіту практичного психолога, я отримав
інструменти для розв’язання проблем неврозів і різних страхів. Праці Юнга, Фрейда, інших
психологів і філософів проливали світло на сферу несвідомого.
7
Серце палає ♥ Сергій Бордейчук Науково обґрунтована
аналітична психологія розширила розуміння і поглибила зріле вирішення фундаментальної
проблеми, пов’язаної з нерозв’язним,
здавалося б, питанням: Що таке смерть? Смерть як двері чи як стіна, що закриває все? Чи це все ж
таки питання- подарунок життя, революція людської свідомості? Чи повинен кожен вирішити
це серйозне питання для себе?.. Чи покладатися лише на релігійні або
філософсько-наукові вчення?..
– Що ти зараз зачитуєш? – запитав оксамитовий голос Селени.
– Та… так, – відповідаю я, – готую доповідь про те, як перемогти основний страх людини та
позбутися неврозів.
– І багато ще в тебе тексту?
– Напевно, ні, – відповів я, – але не хочеться багатогранність життя обмежувати
короткими фразами.
Ми сиділи в невеликому затишному кафе під назвою «Двоє як одне». До зустрічі з
Селеною, моєї колишньою однокласницею, я розглядав картонний силует на вітражному склі.
На ньому було зображення чоловіка та жінки, які сидять за одним столом. Я,
показав Селені малюнок на серветці, зроблений, поки чекав на неї.
– Дуже схоже, – посміхаючись сказала вона, – у тебе добре виходить малювати.
– Хобі, – скромно сказав я, – кава та атмосфера надихають!
– То як ти розв’язав проблему того питання про смерть? – ти пишеш лише теорію у
доповідь, чи це з практики? – полилися її питання, наче вода на млинове колесо.
Її хвилясті, світлі локони були відкинуті назад, відкривши ясний погляд розумних,
глибоких карих очей, котрі від розширених зіниць стали темними.
8
Серце палає ♥ Сергій Бордейчук
– У тебе минув невроз? – не змолкала вона, а питання були наче веселкова пісня, –
ти більше не боїшся? Чи можна взагалі вирішити це глобальне питання? Я досі боюся
вигляду смерті. Як у ті дитячі роки, коли побачила похорони своєї улюбленої бабусі.
– Я пам’ятаю твою розповідь, – замість відповіді, сказав я, – але думаю, що кожен має
розв’язати це питання самостійно. Нехай своїм оригінальним способом, але
обов’язково вирішити.
– Так, ти, напевно, маєш рацію. Я, наприклад, ходжу до церкви, запалюю
свічку, молюся… І так заспокоююся. Думаю, і інші люди так.
– Гадаю, відчуваєш, що щось є вище, добре і світле?! Як колір твого волосся і
якість твоєї душі.
На обличчі Селени спалахнув червоний колір. Вона посміхнулася, немов зніяковівши. Я в цей час
відпив кави.
– Думати і вірити мало, потрібно ще й знати.
– Можливо… – голос Селени сповільнішав, – то як ти це вирішив?
Вона відкусила печиво макарон і теж ковтнула кави. Потім подивилася на мене.
– Розумінням, – відповів я, дивлячись на те, як сонячний зайчик грає на її світлому
локоні, – знаєш, я тоді на пляжі відчув, що ми… як би це сказати… не гості в цьому
світі, а сама його тканина. Що є цикл, який просто змінює форму.
– Ти про Колесо Сансари? – тихо запитала вона.
– Можна й так назвати, – я посміхнувся, – тієї ночі я був у ступорі, не міг поворухнутися.
Смерть здавалася бетонною стіною. А потім я просто… зробив те колесо на піску. Смішно, правда?
Тіло підказало вихід раніше за розум. Я розірвав статику рухом. Той холодний
золотий потік, який я відчув… він не був зовні. Він був мною.
Серце палає ♥ Сергій Бордейчук
10
Селена мовчала, роздумуючи.
– А хто «ми»? Що саме проходить крізь це колесо?
– Те, що зараз дивиться твоїми очима, Селено, – я
зробив коротку паузу, даючи їй можливість відчути
власну присутність тут і зараз, – у філософів та
мислителів для цього є складні слова, як-от «ентелехія»,
«мудрість Будди» чи «Христос або Бог в нас» та інші…
Але це лише ярлики на банках із медом. Важливий сам
мед. Коли ти розумієш, що ти – це не лише твоє ім’я чи
страхи, невроз зникає. Він просто не знаходить, за що
зачепитися.
– Ти хочеш сказати, – почала вона повільно, – що
той мій страх перед похороном бабусі… це теж було
світло, яке просто не знайшло виходу?
– Якоюсь мірою так. Кожне чесне питання – це вже
половина відповіді. Воно як квітка під асфальтом: ти
бачиш тріщину і боїшся її, а насправді там просто
Життя намагається вийти на Сонце. Воно не має
початку і не має кінця.
Я знову глянув на її волосся.
– У давнину казали, що в волоссі прихована сила.
– Як у Самсона!?
– Можливо, вони мали на увазі не фізичну силу, а
цей золотий потенціал, який ми всі носимо в собі, навіть
не підозрюючи про це.
Селена посміхнулася, і цього разу в її посмішці не
було зніяковіння – лише тихе впізнавання чогось дуже
знайомого.
– Ти хочеш сказати, що те питання в юності, через
яке тобі погано тоді стало, – це був прихований
мудрець? – Селена подала голову в мій бік. Її очі
засяяли світлом.
– Мабуть, так, і ще й який. Він-то і дав вихід.
– Але ж можна з’їхати з глузду від таких думок,
Мігелю.
Серце палає ♥ Сергій Бордейчук
11
– На Сході кажуть, що іноді треба «з’їхати з глузду»
звичайної людини, щоб нарешті опинитися в Розумі
всесвітньому…
Вона і я, одночасно допили каву.
– Тобі не здається, що ми сьогодні розуміємо одне
одного навіть краще, ніж у дитинстві?
Селена посміхнулася у відповідь на моє питання,
тільки властивою їй одній посмішкою. Потім повільно
прикрила очі, водночас, ще повільніше, трохи кивнувши
головою. « Як у неї так виходить?» – захоплено,
подумав я.
Потім вона знову дуже повільно прикрила очі, ніби
прислухаючись до чогось всередині себе.
– А ти… ти більше не бачив їх? Тих, хто був з
тобою тієї ночі біля ялівцю?
Я відставив порожню чашку. Образи друзів
пропливли перед очима, як кадри старого, трохи
розфокусованого кіно.
– Бачив, але не всіх, – зітхнув я. – Леонардо тепер
оточений камінням. Мамин бізнес у Барселоні, ювелірна
крамниця… Він знає все про карати й огранювання, але
мені іноді здається, що він сам став схожим на один із
тих діамантів – твердий, холодний і замкнений у
красивій вітрині.
– А Карлос? – тихо запитала вона, – ви ж були як
брати.
Я згадав Карлоса. Його сміх, його нестримну
енергію, яка завжди шукала виходу.
– Карлос поїхав до Африки. Одружився, народив
дітей… Знаєш, він завжди хотів бути захисником. Але в
реальному світі за захист іноді доводиться платити
занадто високу ціну. Він заплутався в чужих іграх та
наркотиках, намагаючись прогодувати сім’ю. Куля в
лоб якраз тоді, коли допомога поліції була вже на
порозі.
Серце палає ♥ Сергій Бордейчук
12
Селена здригнулася.
– Як у кіно… Тільки без хепі-енду.
– Хто знає, де насправді закінчується цей «енд», –
мовив я, – можливо, для Карлоса це був єдиний спосіб
вийти з гри, яку він більше не міг контролювати. Його
«колесо» зупинилося так. А Сантьяго… він просто
розчинився. Про нього нічого не чутно. Може, він досі
озирається на ті кущі ялівцю, а може, вже давно став
самим вітром.
– А Ісабелла? Та дівчина, що не хотіла слухати про
смерть?
Я мимоволі всміхнувся, згадавши її роздратований
погляд.
– Вона продовжує шукати. Чотири шлюби,
нескінченні суди… Намагається знайти в інших те, що
можна знайти лише в тій тиші, якої вона так боялася.
Шукає щастя, як загублені ключі, не помічаючи, що
двері ніколи й не були замкнені.
– Чужа душа – то загадка, – прошепотіла Селена,
дивлячись на обрій, де небо зливалося з морем, – кожен
іде своєю еволюцією… Може, вона ще встигне почути
свою тишу і по-справжньому полюбити…
– Ти, як завжди, бачиш світло там, де інші бачать
лише сутінки, – я вдячно подивився на неї.
– До речі, пам’ятаєш той фільм про Омена? –
раптом запитала вона, – в останній частині приходить
Той, Хто перемагає темряву.
Селена посміхнулася, і в її очах знову промайнув
той теплий відблиск.
– Життя… є життя.
Я взяв її за руку. На долоні залишився ледь
помітний слід від грифеля – відбиток мого малюнка.
– Дякую, що вислухала.
– І тобі дякую. За каву й печиво. За малюнок
особливо. Він такий… живий. І так схожий на оригінал.
Серце палає ♥ Сергій Бордейчук
Я простягнув їй серветку з начерком двох силуетів.
– Тепер він твій.
– Пікассо відпочиває, – пожартувала вона, відкидаючи світлий локон, що знову
впав на праве око.
Вона подивилася на мене з такою простою і світлою добротою, що я раптом відчув – мені більше не
потрібно нічого доводити. Я глянув на папку з доповіддю про неврози, яку готував
стільки часу, і зрозумів, що сьогодні я її не відкрию. Навряд чи слова в ній
могли дати більше, ніж це розуміння в її очах.
Розрахувавшись, ми встали. Потім, повільно пішли набережною в парк, названий на честь
видатного художника.
Я дивився на море і відчував, як давня бетонна плита, що чавила мене стільки
років, остаточно розсипається. Ступор зник. На його місці розлилося світло – тепле і дуже
спокійне. Мене зненацька охопила, здавалося, безпричинна радість і вдячність одночасно.
Ми увійшли під затінок дерев парку Пікассо. Вечір був оксамитово-м’яким… Я просто йшов
поруч із Селеною, милуючись високими пальмами на тлі згасаючого неба та
вдихаючи аромат моря. Колесо зробило свій черговий оберт, а я просто вбирав у себе
цей вечір, дозволяючи життю текти крізь мене.
9
Коментарі
Дописати коментар